Прийміть наші співчуття

10

Мені скоро двадцять. Я скромно тримаюся трохи позаду дорослих і важливих людей. Я все ще не цілком розумію, що відбувається. Я ховаю маму. Мені допомагають. Мене підтримують. Мене втішають.

— Звичайно, це вона сама винна. Запустила, не помітила, забігалася. Розумніше треба бути. Вона завжди дуже весела була, от і отримала.

— Не за того заміж вийшла, не так любила, треба було за іншого, багатого виходити. За гроші за кордоном вилікували б.

— Далася їй ця робота. Невдячна, та з дітьми. Треба було, як я, в офісі сидіти, тихо і спокійно.

— Молитися треба було, у церкву ходити. Нехай і не вірила, а похреститися не завадило б. Боженька б не образив.

— Треба було до екстрасенсів йти. Карму вичистити. Карма зашлаковалась, засмітилася, від цього і почалося.

— А ти носа не вішай, дитино. Що ти стоїш смурная, кам’яна? До людей привітніше треба бути, ласкавіше.

— Чому ти не плачеш?! Ти повинна плакати! Стій і плач!

— Ти щодо млинців не забула? Вистачить на всіх? А горілки досить? Може, послати мого ще взяти? Горілки повинно бути багато!

— Що за дурне хустку? Ти що, не могла пристойно одягтися? На тебе ж люди дивляться!

— Скільки біганини по інстанціях-то буде! Ноги зіб’єш. Зате квартира своя. Пощастило тобі.

— Тобі тепер треба швидше заміж. З таким приданим тебе будь-який дурень за себе візьме.

— Ти речі нікому не віддавай. Нічого жебраків обдаровувати. Я приїду, покопаюсь, заберу сама, що краще.

— Не забудь, будь ласка, про той борг. Зараз, звичайно, не місце і не час говорити про гроші, але ти повинна мене зрозуміти.

— Е-ех, що ж робити, судьбинушка твоя тепер сирітська, доведеться тобі нещасть та горюшка пити досхочу-ю-ю… (Зривається на вереск.)

Соболезнователи, як же ви мене… Але я молода. Я ще спляшу на ваших могилах.