Однокімнатний олігарх

13

Маленька передісторія: п’ять років тому моїм батькам дісталася у спадок однокімнатна квартира в центрі міста. Рік її здавали, трохи подкопили і на сімейній раді вирішили, що більше чужих пускати не будемо. Навпаки, залишимо поки що порожній і зробимо хороший ремонт, щоб потім її мені подарувати. Навіщо? У мене є два молодших брата. У рідній двійці ми буквально сидимо один у одного на головах, лягаємо в різний час, заважаємо один одному займатися, грати, читати і так далі.

Ремонт закінчився тільки через кілька років, буквально до мого повноліття. Так-так, майже весь цей час її упорядковували. Чому? Все дуже просто: у нас не те щоб багата сім’я. В один місяць з зарплати купували шпалери, в іншій — клей для них. На кухню і сантехніку брався кредит, який розтягнувся гнітом, ніби на сто років. Заощадили, де могли, на робочих: тато — золоті руки, поклав підлогу. І так далі. Але вийшло дуже гарно, душевно і на совість. Я бачила, як важко давався цей ремонт батькам і, звичайно, страшенно вдячна їм за такий щедрий подарунок.

А задолбали ось що. Я вчуся на вечірньому відділенні, на другому курсі. Підробляю вдень на півставки в офісі. Гроші скромні, але у сім’ї брати не можу і не хочу — вони і так зробили для мене більше, ніж могли. Зате мої одногрупники, дізнавшись, що мені на вісімнадцятиріччя батьки відвалили квартиру, відразу записали мене в мажорки. Іноді просять позичити грошей. Яких, звідки? Невинно дивуються, коли прошу повернути свої книги: «Ну ти че, тобі шкода? Ще не купиш хіба?» Не розуміють, що іноді у мене немає зайвих копійок, щоб додати їм на їжу і що я не можу просто так всіх пригостити: «Ми бачили твою квартиру, не бреши, що бедствуешь».

Задолбали ще те, що кожен раз, коли їм хочеться десь посидіти, розважитися або випити, всі голови відразу повертаються в мою сторону. Так, я одна у всій групі живу без рідних. Але це мій будинок. Будинок, в який батьки купували кожну тарілочку з усвідомленням того, що це на передостанні гроші, що речі треба берегти і цінувати, не все дається просто. І я поважаю чужу працю, так мене вчили.

І так, я впевнена, що якщо ви розіб’єте у мене випадково чашку, крім «ой, вибач» мене нічого більше не чекає, зате в барі з вас вимагатимуть гроші за биту посуд. Так що Так, давайте-ка йдіть у заклад, хлопці. Вести вас натовпом до себе в будинок я не стану ні при яких умовах.

Велике спасибі, що вважаєте мене злою твариною, але ваша дружба мені не цікава.