Моє право на страждання

13

Знаєте, що є спільного в цих історіях про задолбавшие навушники, про поведінку дітей, про не так одягнених перехожих або цілуються парочки? Спільне те, що як би тихо-ні працювали ці навушники, як би зразково не вели себе діти, як би ні були одягнені перехожі і як би цнотливо не вели себе закохані — все одно знайдеться хоча б один задолбавшийся ледь чутним цыканьем, простим присутністю дитину в громадському місці або тим, що хлопці тримають один одного за руки.

Так, я повністю згоден з тезою, що моя свобода обмежується свободою інших людей. Але вона не повинна обмежуватися божевільними любителями тиші, яким найменший шурхіт сусіда в грохочущем поїзді метро приносить головний біль, які переводять сусідів зверху претензіями, що ті не ходять навшпиньки цілодобово і сміють днем слухати музику, причому далеко не на повній гучності. Свобода не повинна обмежуватися релігійними людьми та іншими прихильниками строгих патріархальних правил, яким дуже хотілося б, щоб жінки не піднімали очей на людях, не з’являлися в суспільстві вагітними і з дітьми. З того, що кому-то в дитинстві вселяли, що будь-який прояв почуттів на людях непристойно, не випливає, що обійнятися при зустрічі хлопцю з дівчиною, триматися за руки, сидіти в парку на лавці, притулившись — це дике порушення громадського порядку та моралі.

Загалом, задовбали.