День закритих дверей

195

Задалбывают мене черги в поліклініці? Не те слово! А бувати тут доводиться часто, навіть занадто. Ось і сьогодні вранці, прийшовши за п’ятнадцять хвилин до початку прийому терапевта, застаю натовп чоловік тридцять-сорок, складається з пенсіонерів, студентів і працівників. Дільничний сьогодні приймає один, так що людей багато. Як звичайно, намагаюся пройти до дверей кабінету, минаючи присутніх.

— Пропустіть, будь ласка.

Не тут то було:

— Де-е-вушка, вас тут не стояло! — тут же дратується повненька тітонька, стоїть ближче всіх до дверей.

— Та мені, взагалі-то, у 34-й кабінет треба…

— Ха, треба їй! Тут всім треба в трицчятвертый, не бачиш, чи що? Лезуть тут всякі без черги! Хамка малолітня! — підключається одна з пенсіонерок.

Чується несхвальний гул. Повненька дама тим часом загороджує собою двері і войовничо складає руки на грудях, даючи зрозуміти, що «малолітні хамка» не пройдуть. Намагаюся порозумітися:

— Та ні, ви мене не зрозуміли, я тут ра…

— Знаємо ми, б@#&$, таких розумних! Лізуть без талонів, а ти потім жди з-за них за півгодини! — перебиває пристойного вигляду чоловік.

Чергу то інстинктивно, чи то з почуття солідарності починає змикатися навколо жаданої двері з табличкою «34», відтісняючи мене назад. Час наближається до восьми. Я ж так і на роботу можу запізнитися, що для мене, співробітниці молодою і недосвідченою, вельми небажано.

— Та як вам пояснити, я ж тут… — сама починаю дратуватися, все ще намагаючись протиснутися вперед.

Договорити мені не дають, пройти теж. Гомін наростає, пристойного вигляду чоловік з силою відштовхує мене, ледве втримуюся на ногах. Чути сміх.

— Ти че, дівка, не зрозуміла, че ті люди кажуть? Сама розумна, че? — веселиться один з стоять, мабуть, студент.

— Я тут взагалі з семи ранку посіла! Совість треба мати! — додає пенсіонерка. — Давай-давай, топай отседова!

Стенаю плечима, розвертаюся і йду назад. Навряд чи вдасться перекричати їх, та й вигляд у деяких дуже вже загрозливий. Під схвальні вигуки оточуючих займаю місце на лавочці мало не в кінці коридору. Люди в черзі розслабляються (ще б, не пропустили вперед халявщицу, відстояли, так сказати, свої громадянські права), починають стиха розмовляти на абстрактні теми. Але що ж це? Часу вже п’ятнадцять хвилин на дев’яту, а дільничного все немає! Теми бесід плавно переходять з політики і цін на картоплю на «Так де ж їх чорти носять!» та «Ми податки платимо, а вони тут прохолоджуються, треба йти скаржитися».

Мдаа, ситуація критична, а от поскаржитися чесним платникам податків нікому: всього тут працює три терапевта, одна з яких у декретній відпустці, друга на лікарняному з п’ятниці, третя «вештається незрозуміло де», зав починає працювати з десятої години, а лікар якраз сьогодні везе річний звіт про роботу начальству. Всього цього громадяни не знають, деякі йдуть, хтось починає несамовито смикати дверну ручку, а хтось вже ледве стримується, щоб не кричати благим матом на всіх підряд.

Ситуацію рятує выглянувшая з сусіднього кабінету невролог:

— Тихше, будь ласка! Не заважайте вести прийом! Тут все до терапевта?

— Дик де він, цей ваш терапевт? Вже двадцять хвилин на дев’яту, а його все немає!

Оглядає Невролог чергу, і тут її очі зупиняються на мені:

— Н. А., а ви чого сидите на лавочці? У вас же почався прийом? — питає голосно і виразно, на весь коридор. Запановує тиша.

— Так от, не пускають. Слухати навіть не стали.

Під здивовані погляди оточуючих мовчки підходжу до свого кабінету, дістаю з кишені ключ і отпираю. Знімаючи куртку, буденним тоном цікавлюся:

— На 8:00 за талонами є? Проходьте!

Звичайно, серед лікарів часто трапляються хами. А самі ви, шановні пацієнти?