Квартирне питання

34

Я — молода мама дворічного сина, і я не те щоб задовбали, я дуже здивована, навіть вражена поведінкою своїх близьких родичів.

Ми жили в маленькому тихому містечку. Потім батьки розлучилися, батько поїхав у село до своєї мами, а мати з молодшою сестрою подалися в обласний центр, наше «закутку» різко перестало їх влаштовувати. Я на той момент навчалася в обласному центрі і жила в гуртожитку інституту, так що наша квартира залишилася порожньою. Я закінчила інститут, познайомилася з чудовим хлопцем, ми стали зустрічатися, знімати квартиру разом, через два роки одружилися. Ще через якийсь час взяли квартиру в іпотеку, та, на околиці і на довгий термін, але зате своє житло, а не знімне. Звичайно, в чомусь доводилося відмовляти собі, все ж зарплати у нас були не дуже великі, але ми були щасливі. Ще через рік народився син. Щастю не було меж.

А через півроку чоловік загинув. Нещасний випадок на роботі. Було відчуття, що моє життя теж закінчилася. Я досі живу і роблю все тільки заради сина. Чоловік був моєю першою і єдиною любов’ю, і я не уявляю, що зможу полюбити когось ще. Загалом, ми з сином залишилися вдвох у нашій іпотечній квартирі. І що тут почалося! Мама, яка, до речі, завжди була занадто зайнята, щоб приїхати допомогти з дитиною або просто в гості, в останні півроку стала стабільно навідуватися і питати, чи не набридло мені жити одній. Нещодавно сказала прямим текстом, що їй не хочеться більше знімати квартиру і вона вирішила переїхати до мене. Правда, не одна, а зі своїм співмешканцем, який, до речі, не має громадянства, тому його доведеться прописати в моїй квартирі. На мої заперечення, що в моїй маленькій квартирці банально нікуди поставити другу ліжко, не те що жити вчотирьох, мама обізвала мене невдячною і страшенно образилася. Правда, ненадовго. Потім у неї виникла ідея, що я повинна дати їй (ясна річ, без повернення, ми ж родичі) гроші, які я отримала в якості компенсації по суду від роботодавця чоловіка й поклала в банк для сина. Знову ж таки, заперечення, що це гроші сина, геть ігноруються. Скандали, заламування рук, крики, яка я невдячна дочка, і образи.

Сестра теж не відстає. За цей час вона встигла вийти заміж по зальоту. З чоловіком стосунки не клеяться, знімна квартира, дитина плаче і заважає, загалом, життя не влаштоване. Сестра весь час заявляє, що заздрить мені, мовляв, я не розумію свого щастя — як же, молода вдова зі своєю квартирою (забуваючи, що я плачу за неї іпотеку), і що вона була б щаслива на моєму місці. Періодично пропонує мені переїхати з сином назад в наш городок (там же квартира порожня), а їй залишити мою квартиру, мотивуючи це тим, що мені все одно, де жити (чому, цікаво?), а вона вже без шуму великого міста життя не уявляє, бо сама, звичайно, туди переїхати не може. Якийсь час я терпіла ці розмови, потім просила припинити, в підсумку просто довелося послати сестру з мамою куди подалі. Образи, ясна річ, зате хоч якась видимість спокою.

Я от одного зрозуміти не можу: невже самі близькі люди, які, здавалося б, навпаки повинні підтримувати у важку хвилину, відверто зійшли з розуму з-за цих квадратних метрів і можуть говорити і робити такі речі. І адже квартира-то ця по суті навіть не моя, а іпотечна, і платити мені за неї ще ой як довго. Я не прошу у них фінансової допомоги, коштів на життя та іпотеку нам з сином вистачає, як вийду з декрету, стане трохи легше. Але невже їм так важко зрозуміти, що я віддала б усе, включаючи цю злощасну квартиру, лише б повернути єдиного коханої людини? Не задовбали, просто дуже сумно.