Пані Удача

12

А я ось кілька раз в рік лотерейні квитки купую. Про мільйон не мрію, просто хочеться перевірити свою удачу. Витрачаю на цей каприз не більше 10-15 рублів. «Порожні» квиточки мені трапляються рідко, виграю я ще рідше; частіше всього в графі «виграш» значиться рівно та сума, яку я за квиток виклала, тобто я залишаюся при своєму. Знаєте, яку картину я досить часто при цьому спостерігаю?

— Квиток за 5 (10, 15) рублів.

Продавщиця без відриву від читання книги (ігри на мобільному, в’язання) забирає гроші, мовчки киває — беріть, мовляв, самі. Розповісти, що тут потрібно прати, а що відривати, їй, видно, не під силу, ну да ладно — я теж не в перший раз. Висуваю розкриті поля, де значиться стандартний для мене виграш — ті самі 5 (10, 15) рублів. Продавщиця мовчки забирає у мене квиток, прибирає кудись під стіл і продовжує займатися своїми справами. Я стою і чекаю. Нарешті мене «помічають»:

— (з істерикою в голосі) Ну і чого вам? А?
— У мене виграш.
— Чого вам, я питаю? Гроші? Ще квиток?

Ах, ось що тут малося на увазі… Прошу гроші — продавець кидає на вузенький прилавок монети з таким виглядом, ніби я останні кровні вымогаю.

Я от не розумію: я що, настільки заважаю цим жіночкам займатися фігньою? Зрештою, до наметів лотерейних квитків черг не спостерігається ніколи, так що три хвилини, які потрібно витратити на мене, проти майже цілого дня неробства — не така вже й велика жертва. Або вони просто сподіваються, що я забуду про свій виграш і піду додому, залишивши їм цю астрономічну суму? Блаженні вбогі духом…

Так що я всіма руками за лотерейні автомати. Вони можуть зламатися, але нахамити — ніколи.