Коричневе небо, коричневе море

21

Ти прокинувся. Почистив зуби, поснідав, одягнувся. Вийшов, махнувши важкої дверима. Залишив пакет зі сміттям біля сміттєпроводу. На сходовій клітці ти закурив, заповнивши димом її та ліфт. Вийшов з дому і пішов до тролейбусній зупинці, по дорозі викинувши сигарету на асфальт. На зупинці ти знову закурив, огортаючи димом всіх стоять поруч. Викинувши сигарету під колеса, ти першим зайшов в салон, вдихнувши в нього останню затяжку. Екшн шовши до турнікета і перегородивши собою прохід, ти почав неквапливо ритися в сумці, дістаючи проїзний. День почався.

В офісі ти першим ділом налив собі кави і отримав останні новини в курилці. Сраное начальство звалило, тому можна було не напружуватися. Ти пробігся по розважальним блогах, почитав анекдоти, переслав колегам кілька смішних картинок. Що ж, начебто й обідати пора. Захопленого з дому бутерброди тобі виявилося замало — ти заглянув у загальний холодильник, знайшов чийсь салат і з’їв його. До кінця дня залишалося ще чотири години, які ти благополучно убив у браузерною іграшці. Ура, сімнадцять п’ятдесят п’ять, можна йти!

По дорозі додому ти зайшов у кав’ярню, випив капучино зі знижкою за акції, розплатився і старанно вигріб з татуся здачу. Зайшов ти і в магазин, купивши там пива для розслаблення після важкого дня. Пробка тут же полетіла на узбіччя, а допитую пляшку ти залишив у вагоні метро, поставивши її під ноги.

Діставшись до будинку, ти жбурнув порожню пачку з-під сигарет в клумбу поруч з під’їздом, а сигарету забычковал про стіну сходової клітки свого поверху, засунувши недопалок між ребер батареї опалення. Зайшов, знову махнувши важкої дверима.

Ти пару годин погрався в комп’ютерну стрілялку. Вже пора було спати, але щось не давало тобі спокою. Щось пекло і дратувало, щось змушувало тебе відчувати незадоволеність… Ну звичайно ж! Тобі потрібно висловитися. Залишити слід в історії.

Ти зайшов на сайт «Задолба!» і задумався, про що б вилити душу, про що б написати в першу чергу. Про нескінченний плач дітей за стінкою — кляті виродки, розвели піскунов, гондонами, чи що, користуватися не вміють? Про сморід у під’їзді — неросійські двірники ні хрена не роблять за таку-то квартплату? Про ту брюхатую дуру, що вищала на зупинці, вимагаючи припинити палити, — бач, що захотіла, у нас демократична країна, я маю права, і взагалі, повітря загальний, не подобається — сама віЕкшн ди? А може, про того мудака, що штовхнув у спину біля турнікета, що там бурчачи про те, що заздалегідь діставати квитки треба? Хочеться написати і про ублюдочне начальство, третій рік не підвищує зарплату, і про колег, сперших у тебе ручку. Непогано б також розповісти про тупорылую офіціантку, що принесла тобі капучіно в чашці для айріш кава і мала нахабство відрахувати тобі п’ятнадцять рублів шістьма монетами замість двох, і обов’язково про проклятих мудаків, нездатних зварити нормальне пиво при вартості його аж у сорокет. Взагалі, навколо одні мудаки: у під’їзді двері відчиняють, выстужают весь, не покуриш нормально, то от, як тільки що, поки грав, по батареям довбають… Так хрін ви долбите, виродки, ще тільки без п’яти одинадцять! Я граю, я маю право шуміти, захочу — взагалі свердлити стіни почну, заткніться! Ех, лайно країна, лайно, жити в ній неможливо. Повне лайно, а навколо — суцільні мудаки.

Вилив душу, ти лягаєш спати. Якийсь час ти міркуєш про те, як не пощастило тобі з сусідами, з начальством, колегами і з країною взагалі. За роздумів виходить: родись ти де-небудь у Нью-Йорку, ти точно був би банкіром і мультимільярдером, мав би власний хмарочос, вісімнадцять лімузинів і тридцять джипів, трахкав б кожен день по новій супермоделі і взагалі жив розкошуючи. Роздуми про супермоделей призводять до короткого сеансу онанізму, після чого ти витираєш руку припасеними під подушкою серветками і засинаєш, встигнувши ще подумати: «І не тільки країна лайно, ще й баби в ній теж — б#$%шукай, та ще й страшні…»