Мій колись дорогий

55

Мій колишній і коли-то дорогий чоловік! Днями ти в черговий раз звинуватив мене в тому, що тобі не дають спілкуватися з сином» і що я нібито налаштовую сина проти рідного батька. Мене це вже порядком задолбали!

Розберемося по порядку.

Ти пішов від нас більше п’яти років тому. Просто пішов, сказавши: «Не хочу з вами жити, я з вами нічого не доб’юся і ніким не стану». Синові було десять років. На мій жаль, він це чув.

Трохи пізніше до цього додалася фраза: «Не хочу жити з хворою жінкою». Як виявилося, одного разу, прийшовши додому, ти побачив на моєму комп’ютері незакриті сайти з описом передракового стану. Тобі навіть в голову не прийшло переговорити на цю тему. Ти так засмутився, що через деякий час просто втік.

Перші два роки після свого відходу ти жодного разу не прийшов провідати сина, не поцікавився, як він живе, не запропонував свою допомогу. Безумовно, син все це не бачив, не знав і не робив висновки.

Не можу не додати, що і грошей ти теж не давав. На мої прохання (так, я пам’ятаю, як телефонувала тобі тижнями, а ти вимикав стільниковий або вносив мій номер в чорний список) ти говорив:

— Мені є куди вкласти гроші, а вас я годувати не має наміру.

— Якщо тобі нема чим годувати дитину, то відправ його жити до бабусі.

— Подаси на аліменти — отримаєш гроші, у мене офіційна зарплата — мізер.

Коли одного разу взимку син сильно хворів, а ти знав про це (від своєї матері), теж ні разу не відвідав, не подзвонив. Тобі було все одно. А я, мабуть, повинна була постійно підтримувати в очах дитини образ турботливого батька.

Синові виповнилося 12 років. На третій рік ти «раптом» згадав про нас. Поцікавився перебігом моєї хвороби, «які прогнози і всяке там таке». Як виявилося, твоя нова «дружина» (розлучення ти тоді ще не оформив) тебе запитала, коли ж колишня нарешті помре (адже ось новина, а я і не знала, що мені пора вже в небесну канцелярію, оскільки я заважаю чийогось щастя!), і ви зможете зайняти квартиру, де живемо ми з сином. У неї вистачило розуму потім запитати про це і мене — не безпосередньо, а по електронній пошті. Я коментувати цю маячню навіть не стала.

Вперше ти приніс 500 рублів «на сина» і мішечок полугнилой картоплі «саду». Дуже здивувався, що син навіть не повернув голову від комп’ютера до тебе, а я не застрибала від щастя набуття такого багатства. Після цього я нарешті подала на аліменти. Сума невелика, але все-таки.

Синові виповнилося 13, потім 14. Три дня народження він не отримував від тебе привітань. Навіть по телефону. На 14-й він отримав від тебе радіокеровану машинку. Причому за подарунком ти йому сказав «зайти в офіс». Через півроку ти цю машинку забрав зі словами: «Ти в сад до бабусі приїдеш влітку і пограєш». Син знизав плечима.

Зараз синові йде 16-й рік. Реальної турботи від тебе він не бачив, як і інтересу до своїх проблем, але бачив і чув твій явно демонстроване байдужість до себе.

Дзвінки ти скидав або кричав у трубку: «Говори швидше, я зайнятий». Син для тебе вічно дзвонив то занадто рано, то занадто пізно, але завжди не вчасно. Ти називав його слабаком і маминим синочком, іншими чудернацькими іменами, якщо він дзвонив і говорив про проблеми в школі. Занадто часто він від тебе чув фразу: «Мені зараз не до тебе». Вчора син сказав мені: «Так, я розумію, він мій батько, але чомусь особливо бачити його не хочеться, та й я за нього не скучив».

Так хто налаштував сина проти тебе? Твій син не сліпий, не глухий і далеко не дурень. Та й чи потрібен він тобі? Коли ти йшов, тобі було все одно, що буде з ним; що ж змінилося зараз? Я відповім: ти просто побачив сина, мене і мого нового чоловіка. Як же це ми посміли впустити когось у наш маленький світ і як це ми кому-то, виявляється, потрібні?

Твої думки, колишній і вже недорогий чоловік?