Культура: нічого собі, все людям

33

Давно заміжня і, слава Богу, дуже щасливо. Чоловік — розумниця. Протягом шести довгих років намагалися завести дитину. Загалом, я на сьомому місяці. Довгоочікуване дитя, трясучка з будь-якого приводу і так далі.

Поліклініка. Реєстратура. 7:00. Черги немає — тільки я і бабуся. Відкривається віконце. Старенька зривається з місця і прямим поштовхом сухорлявої ручки пхає мене в живіт. Я відлітаю на пару метрів і очманіло дивлюся на бабусю.

— Донечко, дай мені, будь ласка, талончик до лора, невропатолога, гінеколога… Ну, до хірурга теж можна. А то нудно сидіти вдома — ось вирішила зайнятися здоров’ям.

Тітонько років п’ятдесяти за віконцем навіть рота відкрила. Всю ситуацію бачила.

— Бабуля, ви ж друга стояли. А ось дівчина в положенні. Як же так? Неввічливо це.

Я вже подумки дякувала тітку, коли почула гнівне:

— Ах ви бл@$і, кинувши%#$вали все! Я все життя пропрацювала в театрі гардеробницею, культуру людям несла, а ви тут всяким шалавам прихильно ставитеся! Нагуляла ублюдка і варто кліпає оченятами! Йди на х@# звідси, прошмандовка!

І вже мило так у віконечко:

— Доню, дай-но мені талончики на сьогодні.

Дай Бог здоров’я жінці з реєстратури! Мовчки закривши вікно, вона вийшла і проводила мене до терапевта. А бабуся так і стояв, відкривши рот.