Виняток, а не правило

19

Дуже рада за дівчину вагою під центнер, яка зуміла знайти собі чоловіка. Але з тим, що справа не в розмірі заду, я не погоджуся.

Будучи всю юність навіть не повною, а злегка повненькою, і володіючи спокійним, веселим характером і позитивним настроєм, я тим не менш була пустим місцем для представників протилежної статі. Точніше, не порожнім, звичайно. Зі мною з задоволенням дружили і спілкувалися, в мене брали списувати домашні роботи, але на танці і на побачення воліли запрошувати красивих, струнких і часом досить стервозних однокласниць. Іноді потім приходили до мене на них скаржитися, а я співчувала в силу природної емпатії.

Спроби натякнути вподобаному суб’єкту свої почуття закінчувалися втіхою, що «я така гарна і обов’язково зустріну когось трохи краще». До речі, подібна картина спостерігалася у всіх моїх знайомих «пухляшек», незалежно від їх характеру.

Молодий чоловік, який звернув на мене увагу вже в інституті, швиденько переметнувся до моєї однокурсниці, як тільки вона натякнула йому про свою зацікавленість. Але це хоча б чесно сказав: «Ти ж розумієш, вона стрункіше і красивіше». Деякі з моїх шкільних подруг «взяли себе в руки», стали стрункішими — і тут же вискочили заміж. Деякі набрали вагу — і якщо не були послані сім’ї куди подалі, то перейшли в розряд «подай-принеси-відвали», для задоволення же були знайдені більш молоді й стрункі коханки (от ні разу не зустрічала «коренастеньких», чесне слово!).

Це я до чого… Вважайте, що вам пощастило. Але навіщо видавати виняток за правило?