В милі і тапочках

45

Я працюю в крупній міський інтернет-газеті. Наш засновник, мудрий чоловік, вирішив не витрачатися на офіс і організував для всіх співробітників роботу з дому. Працюємо з 9 до 18, з обідньою перервою, як в офісі, тільки з великим комфортом. Щоранку — летючка по скайпу. Робочий чат дозволяє обговорити актуальні питання з будь-якою кількістю співробітників, і в цілому такий режим роботи нічим не відрізняється від офісного, крім того, що всім зашибісь. Колеги не відволікають, на транспорт час не треба витрачати.

Я голова відділу спеціальної кореспонденції. Під моїм начальством шість молодих кореспондентів. Зарплата цілком відповідає рівню моєї завантаженості і не відрізняється від середньої по ринку.

До чого я все це? Та от ніяк не можу зрозуміти, чому всі родичі і друзі вважають мене прокаженим.

Бабусі — вони на те й бабусі, щоб піклуватися і хвилюватися. Але немає сил більше вислуховувати: «Господи, онучок, ось мені вже 70 років, коли я побачу, як ти знайдеш хорошу роботу?»

Батьки підтакують: «Резюме не пробував розсилати?» — «Але навіщо?» — «Не задавай дурних питань, їжаку зрозуміло, що твоя робота несправжня!»

Друзі, яких давно не бачив, насамперед цікавляться: ким, мовляв, працюєш? Почувши відповідь, схвально кивають. «А офіс де?» Наступний відповідь їм вже не так подобається. В очах явно світиться: «Дурью мається…»

Та й від нинішніх друзів у питаннях роботи підтримки чекати не доводиться. «Це ти цілими днями вдома сидиш, а я горбачусь!» Те, що я горбачусь так само, як вони, тільки в тапочках, ніхто не хоче зрозуміти.

Коротше, я зрозумів: поки я не стану, як всі, трястися вранці півтора години і ввечері півтори години в транспорті, поки не почну витрачати гроші на проїзні і просочені жиром обіди з столовки, поки не почну бити байдики в офісних курилках і брати участь у п’яний… ой, вибачте — у веселих корпоративах, людиною не стану!

І знаєте що? Не шкода.