В обхід йти, зрозуміло, не дуже-то легко, не дуже-то приємно і дуже далеко

17

Не так давно мені волею доль довелося опинитися на околиці Пітера. Станція метро передостання на гілці, так що напевно знайдуться ті, хто мені скаже, що це зовсім не околиця.

Але мені так не здавалося. Новобудови не сама зручна інфраструктура, але те, що це з роками згладиться, я знаю. Все навколо продувається вогким вітром. У мене був чіткий адресу, куди мені потрібно було потрапити й смартфон, на якому можна відкрити карту.

Раптово виявилося, що інтернет тут ловиться так собі, карти завантажуються довго. Але це ще не біда. Я, навчена гірким досвідом, виїхала на півгодини раніше, ніж слід було. Проблема виявилася в тому, що виходи з метро в різні боки, а найближчі до метро вулиці мають купу розвилок. А найбільший сюрприз те, що геолокація смартфона майже не працює.

Я з тугою дивилася, як точку, де я типу знаходжуся в межах кількох метрів відносить на карті на півтора-два кілометри в різні сторони. Визначити, в потрібному я напрямі взагалі рухаюся — нереально. За ці півгодини я двічі встигла прийти в глухий кут. У самому прямому сенсі: один раз забрела на якусь велику смітник, другий раз — у депо трамвайного парку.

Вкотре опинившись у метро, я ризикнула запитати дорогу у людей. І питала, і питала, і питала! Більшість мене посилали. Ті ж, хто були готові допомогти, на практиці ні чорта не знали і їх за це звинувачувати не можна, хіба що за втрачений час.

По навігатору і порад я добиралася до місця більше години! Втомилася, як кінь. А ще була змилена, пітна і червона, тому що дико поспішала.

Коли я дісталася до потрібного будинку, то трохи не плакала. І від полегшення, та від сорому — я не звикла спізнюватися.

Але самий смак мене чекав, коли я вийшла. Навігатор все так само не міг мені підказати, де я перебуваю, і я заглянула в перший людський оплот, який мені попався — в кафе. Була готова, що мене пошлють, як жебрака. Запитала, чи далеко до метро і як туди Екшн ти, а то я якимись нетрями добиралася. Привітна дівчинка, що курила біля входу, махнула рукою. І я побачила метро! Те саме, з якого вийшла дві години тому! Будівля, в яке я так прагнула, виявилося перебувають від нього в двох кроках!

І я не знаю, що мене задолбали більше. Або на сайті тієї компанії, куди я йшла, не удосужившейся помістити схему руху з парою червоних стрілок, або злісні товариші, що гавкали: «А телефон тобі навіщо». На оператора, до речі, ні краплі не серджуся. Коли буде побільше вишок у цьому селі, геолокація буде краще визначатися.

Але мене точно задолбали те, що в сучасному світі, в північній столиці я змушена витрачати години часу, щоб дістатися до потрібної адреси.

P. S.

Добре ще, таксі не взяла, а то вони теж суцільно по навігатору їздять.