Довгий шлях нагору

18

При оформленні нового паспорта абсолютно випадково з’ясувала, що я, виявляється, бомж. Виписана з попереднього місця прописки за рішенням суду два роки тому. Повідомити мене ніхто не порахував потрібним, втім, сама, виявляється, винна — пошту забирати не ходила. Ну да ладно, паспорт добра тітонька все одно оформила, нехай і без заповітної друку про прописку, веліла визначитися з новою адресою і вирушати в паспортний стіл за місцем майбутньої прописки.

Паспортний стіл за старою адресою був обшарпаної коміркою: потрісканий лінолеум, низькі стелі, з електроніки — доісторичний комп’ютер на столі у начальника. Уявіть моє здивування, коли моєму погляду відкрилося диво прогресу під назвою Багатофункціональний Центр. Півсотні віконечок, електронні табло, автомат, що видає папірці з номером — все як у людей. «Добре-то як! — подумала я, присівши на комфортний стілець і прочекавши в черзі всього півтори хвилини. — Ну нарешті!» І тут почалися дива.

Оглянувши мій новий паспорт з красивими, чистими, хрусткими сторінками і адресний листок вибуття, на якому зазначена вся необхідна інформація про те, звідки, коли і чому мене виписали, доблесна паспортистка Маша з стирчить з-під блузки животом оголосила, що без печатки про виписку прописати мене не може. «Та що ж це?— питаю. — Навіщо вам печатка в паспорті про виписку, де немає печатки про прописку? Невже листка недостатньо?» Живіт дами обурено колихнувся, брови зсунулися, і я вислухала тираду про те, що я нічого не розумію і мені потрібно терміново перестати сперечатися і їхати у відділення за старим місцем прописки. Я зітхнула і поїхала. Через все місто, в літню спеку. А що поробиш.

За місцем призначення тітоньки подивилися на мене круглими очима, зателефонували начальнику і впевнено заявили, що все це дурниці. Одна з них, яка напередодні особисто клеїла мій новий паспорт, натурально образилася і навідріз відмовилася псувати своє творіння абсолютно непотрібною печаткою. Ну що ж, поїхали назад.

В цей раз я вирішила не витрачати час даремно і відразу ж проконсультувалася з начальницею паспортистки Маші. Маша, задихаючись від праведного обурення, запитала, як же це я посміла на неї скаржитися, і тут же пішла на поступки — виявляється, я її неправильно зрозуміла і вона нічого такого не мала на увазі. «Ну подумайте самі! Навіщо ж вам печатка в паспорті про виписку, де немає печатки про прописку! Не могла я такого сказати». В цей момент я пошкодувала, що камери, встановлені в приймальному залі, напевно, не записують звук.

Заздалегідь принесене заяву мене змусили переписати від руки, а потім Маша захоплено одним пальчиком забивала його в комп’ютер. При цьому підстава для прописки — документ про власність — я пішла ксерокопіювати через дорогу, бо папір в копіювальній машині зліва від столу Маші казенна і для потреб простого селянина використана бути не може (заява я, до речі, переписувала саме на цьому папері).

Але найбільше мене вразив діалог, який відбувся по завершенні болісного процесу (діло було, якщо що, у вівторок):

— Скажіть, а коли приходити забирати паспорт?

— Через десять днів. Може, через два тижні, не знаю, — посміхнувшись, відповів колега Маші з сусіднього віконця.

— Чому ж так довго? Адже всього-то одну печатку поставити.

— Ну так друк-то не ми ставимо. А ваші документи я тільки наступного тижня наверх понесу.

— Наверх — це куди?

— А на другий поверх. Печатки ставлять там.

Аж доки, громадяни? Доки?