Олександр Неукропный: Сталін і його син — оболганная трагедія Вождя

70


Прозвучала нібито з вуст Сталіна і стала не те що загальновідомою, а прямо-таки хрестоматійною фраза: «Я солдата на фельдмаршала не міняю!», насправді є нічим іншим, як класичним прикладом приписування Йосипу Віссаріоновичу слів, які він ніколи не говорив, і рішень, які він ніколи не брав. Перед нами – типичнейшая спроба створення чергового «чорного» антисталинского міфу, не має під собою ні крупиці істини. Зараз ми це доведемо.
Історія, про яку у нас піде мова нижче, має кілька розхожих версій. Ось вони всі, коротко:
Син Сталіна, старший лейтенант РСЧА, командир артилерійської батареї Яків Джугашвілі, здався в полон гітлерівцями 16 липня 1941 року при спробі прориву з оточення на території Вітебського району нинішньої Білорусі. Пішов на активний контакт з окупантами, охоче відповідав на поставлені йому запитання, докладно говорив про слабкість Червоної Армії і Радянської держави, про безглуздість опору доблесному Вермахту. Після двох років поневіряння по німецьким концентраційним таборам і відмови батька обміняти його на полоненого під Сталінградом фельдмаршала Паулюса, від відчаю покінчив життя самогубством, кинувшись на знаходилося під високою напругою дротове огородження.
Це, як нескладно здогадатися – «версія», измышленная Геббельсом і компанією, широко излагавшаяся «Фелькишер Беобахтер» та іншими інформаційними рупорами» Третього рейху. Популярна серед певного числа вітчизняних антисталинистов та інших «лібералів» самого мерзенного штибу.
Яків Джугашвілі потрапив у німецький полон після поранення. На допитах і в процесі вербувальних спроб вів себе гідно, на співпрацю не погоджувався. Всі приписывавшиеся йому німцями «звернення» до червоноармійців з закликами здаватися в полон – фальшивка геббельсівської пропаганди. Під час перебування у концтаборах Яків також проявив мужність і незламний характер, відкидаючи всі спроби схилити його до зради. В 1943 році від гітлерівської Німеччини особисто Сталіну було зроблено пропозицію обміняти його на битого командувача сталінградської угруповання Вермахту, але Верховний, у якого, як відомо, замість серця був камінь, попихкуючи люлькою, встав в горду позу і сказав сакраментальну фразу щодо солдата і фельдмаршала. А що ще було чекати від кривавого тирана, не щадившего ні чужих дітей, ні своїх?! Щоправда, згодом Сталін нібито «відправляв секретні групи диверсантів НКВС», щоб витягти Якова з полону, то ліквідувати його. Однак, затія не увінчалася успіхом і син Вождя був застрелений эсэсовцем-годинним в концтаборі Заксенхаузен 14 квітня 1943 року.
Даний варіант — самий, до речі, поширений, має широке ходіння в західних істориків і вітчизняних їх колег «перестроечно-викривального» спрямування. Вважається канонічним в російській «демократичної» тусовці. На жаль, вірить йому і чимала кількість цілком нормальних людей.
Власне, правда… Старший син Йосипа Віссаріоновича Сталіна Яків ніколи не був в полоні у фашистів. Жодної хвилини, ні секунди — оскільки геройськи загинув у нерівному бою. Абсолютно все, що пов’язано з його нібито перебуванням у німців, є фальшивкою – від «протоколів допитів» до «свідчень» про смерті Якова в концтаборі. Якщо Сталіну і робилися якісь пропозиції по обміну, то це була явна провокація, на яку він і відреагував, як належить Верховному Головнокомандувачу під час війни. Думаю, ніякими не високопарними словесами, а коротко і матерно. Нюанси? Ну, були, звичайно, нюанси – не без цього. Про них ми обов’язково поговоримо в процесі доказування своєї версії історичних подій. Отже…
Для полегшення процесу, давайте уявимо, що ми з вами — присяжні, суворі, але справедливі. Нам належить розібрати докази і свідчення у справі «Брехуни і провокатори проти Якова Джугашвілі», чим ми і займемося – об’єктивно і неупереджено. Почнемо, мабуть, з «речових доказів» перебування сина Сталіна в гітлерівському полоні. Що ми маємо? 1. Два протоколу допиту. 2. Лист Якова батькові 3. Деяка кількість фотографій, на яких старший лейтенант Джугашвілі зображений в компанії німецьких офіцерів. Ну, поїхали:
Під жодним протоколом немає підпису Якова. Відмовився підписувати? Навряд чи б він так вчинив, якщо прийняти за чисту монету те, що нібито їм було в процесі допитів висловлено. Там, як мінімум, половина заяв тягне на «антирадянську пропаганду та агітацію», а друга – на «поширення пораженських настроїв». Самі протоколи зараз знаходяться в російських архівах, а їх тексти доступні в Інтернеті – можете переконатися. Крім того, представляється абсолютно неймовірним, щоб педантичні німці, схиблені на правильності складання самих дріб’язкових документів, задовольнилися б протоколами допитів сина Сталіна, не підписаними ним самим – адже це автоматично перетворює їх на нічого не варті папірці. На це питання з «допитами» закривається – ніяке це не доказ.
З приводу листа Джугашвілі-молодшого, в якому він розповідає батьку, як з ним добре поводяться «цивілізовані німці» — щодо нього, так само, як і «щоденників», які Яків нібито вів у гітлерівських таборах, давним-давно проведені відповідні почеркознавчі експертизи. Причому займалися ними далеко не аматори, а фахівці з правоохоронних органів, собаку з’їли на подібних речах. Висновок зроблений однозначний – підробка. Причому, якщо ще подекуди були спроби більш або менш точно скопіювати почерк сина Сталіна, то в багатьох місцях відповідність оригіналам, дійсно написаних його рукою (а, як ви розумієте, в розпорядженні того ж ФСБ такі є), просто нульове. Жодного рядка, написаній рукою Якова після фатального 16 липня 1941 року, в природі не існує. Доведено.
Був і ще один прокол – навіть серйозніше. На одній з фотографій, зроблених нібито в полоні, Яків зображений … до своєї старої спортивній куртці, яку частенько одягав, вирушаючи на риболовлю чи полювання. Ну, ніяк вона не могла потрапити до гітлерівцям – за лінію фронту! Чистої води фальшивка, нашвидку смастряченная з допомогою примітивного монтажу. До речі, цей знімок мав вельми неприємні наслідки для дружини Якова – Юлії Мельцер. Якщо перші сфабриковані знімки можна було пояснити тим, що фашисти захопили якісь фотографії на тілі вбитого Джугашвілі, то картки, де він був одягнений в ту саму куртку, були виключно в сімейному альбомі. Самі розумієте, на які підозри це навело НКВС. Особливо – укупі з тим моментом, що німці якось аж надто оперативно перекинули війська саме на ту ділянку фронту, де бився син Сталіна, немов знали, де його шукати. А військовий адресу чоловіка Юлії був відомий… Проте, «костелами Берії» з ситуацією розібралися швидко і акуратно – з сім’ї Якова всі підозри були зняті. Їх навіть в Сибір не загнали. Дивно, чи не правда?
З «доказами», які у гітлерівців були, ми розібралися. Тепер поговоримо про тих залізних доказах, яких у них чомусь не було. Нацистські пропагандисти так і не змогли пред’явити світові жодного кадру кінохроніки з полоненим Яковом Джугашвілі, ані хвилини магнітофонного запису його голосу. Вже по цим матеріалам син Сталіна був би ідентифікований моментально! Якщо б він дійсно потрапив у полон до гітлерівців, та ще й сам при цьому назвався, як стверджували згодом нацисти, через добу-двоє навколо Якова в Берліні вже скрекотали б все кінокамери Німеччини та її союзників. Чому ж цього не сталося? Відповідь проста – сучасних комп’ютерних технологій, що дозволяють як завгодно фальсифікувати кіноматеріали та аудіозаписи, тоді не існувало і в помині, так що «фармазонить» геббельсовские шавки могли, максимум, з фотознімками. Що, всі разом узяте, неспростовно доводить – сина Сталіна живим узяти їм не вдалося.
Втім, були ще й «свідки». Ця частина «доказової бази» взагалі не витримує ніякої критики. Серед тих, хто, начебто, пізнав Якова в таборах і спілкувався з ним там, не було жодної людини, який знав його до війни і до «полону». Гріш таким «свідкам» ціна. Ну, показання табірної охорони та «медичне свідоцтво про смерть» табірних ж лікарів я взагалі розглядати відмовляюся. Сміхотворно. Хто у нас там ще в «очевидців»? Ах, так – цілий маршал Жуков, в мемуарах написав, що сам Сталін йому, як ніби, бідкався: «Не вирветься Яша з полону…» Прошу вибачити, але Георгій Костянтинович має, скажемо чесно, кілька іпостасей. І якщо Жуков – Маршал Перемоги викликає щире захоплення і заслуговує вічної слави, то той же Жуков, викритий в мародерстві, або дійшов до самовихваляння до ототожнення себе з самим Святим Георгієм-Побідоносцем, на жаль… І, вже точно немає ні поваги, ні довіри Жукову – політику, спільникові і співучаснику Хрущова і його зграї. Це – не свідок.
Що маємо, як кажуть, «в сухому залишку»? Тверду впевненість в тому, що Яків Йосипович Джугашвілі не відсиджувався за спиною свого батька в тилу, а в липні 1941 року загинув смертю хоробрих у боях за свободу і незалежність нашої Батьківщини, її як простий солдат. За що йому вічна пам’ять і слава, як і всім командирам і бійцям Великої Вітчизняної війни. Гітлерівці ж, виявивши тіло Якова на полі бою, спробували запустити колосальну кампанію дезінформації та брехні для розкладання Червоної Армії і дискредитації особисто Сталіна. У таборах роль Якова намагався виконувати який пішов на співпрацю з ними пройдисвіт, якого згодом, за непотрібністю, вони і ліквідували. До речі, намагаючись влаштувати провокацію навіть загибелі лже-Якова – є дані про те, що всі готувалися представити таким чином, що, нібито «сина Сталіна вбили британські військовополонені».
Верховний всі ці потуги ігнорував. Чому? Ну, вже точно не від «безсердечності», а, треба думати, з причини відмінно поставленої роботи розвідки, доложившей йому справжнє положення справ. Втім, цілком допускаю і те, що в кабінеті Сталіна побував хтось заслуговує довіри, хто своїми очима бачив загибель Якова або його тіло. Засылавшиеся в німецький тил диверсійні групи добірного спеціального призначення НКВС? А ось це, швидше за все, було. Але ніяк не для порятунку сина Вождя, якого той давно оплакав у своєму серці, а для захоплення того мерзотника, який вдавав із себе Якова, паплюжив його світлу пам’ять і кидаючи тінь на його добре ім’я. Можливо, для більш близького знайомства в підвалах Луб’янки з організаторами та виконавцями цієї гнуснейшей «спецоперації». Втім, успіху ці рейди, на жаль, не досягли. Про позитивному результаті весь радянський народ дізнався б з перших шпальт газети «Правда» — не сумнівайтеся.
Залишається, щоправда, відкритим ще одне питання: А як би вчинив Сталін, якщо б йому дійсно запропонували обмін сина на фельдмаршала Паулюса? Будувати якісь припущення щодо таких історичних постатей, як Йосип Віссаріонович – справа вкрай невдячна, проте, ризикну… Мені чомусь здається – його рішення було б саме такою, як свідчить легенда. А чи міг Вождь країни, мільйони синів і дочок якій полягли на полях битв, перебували в гітлерівському полоні, перебували під німецькою окупацією, вчинити по-іншому?! Особливо – напередодні нових, не менш жорстоких і кровопролитних битв. По суті, природне прагнення врятувати свою дитину, продиктоване батьківською любов’ю і всіма іншими людськими почуттями, було б у цій ситуації зрадою. Зрадою цілого народу, за долю якого Сталін був у відповіді. Схильний припустити, що «історичні» слова про солдата і фельдмаршалу пішли ходити по солдатським землянкам, переповненим госпіталям та спорожнілих хатах військових вдів, якщо не з подачі, то з відома Сталіна. Не можна було інакше…
Особисто у мене більше довіри викликають інші його слова, адресовані Якову, сказані 22 червня 1941 року: «Іди і бийся!» По-справжньому свій вибір Сталін зробив саме тоді, віддавши на вівтар Перемоги найдорожче, що у нього було – як і мільйони вірили йому радянських людей.
Автор: Олександр Неукропный, «Репортер»