Діяння Микити-чудотворця. Частина 3. Хрущов і «нейтральні»

6

Починалося все з розвінчання «культу особи» Сталіна. Ця затія Хрущова, покликана передусім обілити його самого і його найближчих соратників, відразу відлякала тих, хто не збирався відмовлятися від цієї спадщини, яким би страшним воно не було. Першими почали покидати свої — комуністи, за ними пішли ті, кого з Москвою взагалі мало що пов’язувало.

Сьогодні вже мало хто пам’ятає, що саме Захід першим підтримав Рух неприєднання — проект, висунутий в той період югославським лідером Иосипом Броз Тіто. Ідея полягала в тому, щоб захистити молоді постколоніальні країни від впливу не стільки США і НАТО, скільки СРСР і його союзників.
Деяния Никиты-чудотворца. Часть 3. Хрущёв и «неприсоединившиеся»
Незабаром, у листопаді 1959 р., президент США Джон Кеннеді пішов на короткочасний відпочинок до берегів хорватської Істрії – на острови Бріоні, прямо в резиденцію маршала Тіто, після чого Югославія разом з Індією та Індонезією ініціювала створення Руху неприєднання в статусі багатосторонньої міждержавної структури.
До того часу Хрущов, навіть офіційно вибачившись перед Югославією за «сталінські перегини» у відношенні країни і особисто її лідера І. Б. Тіто, так і не зміг залучити її в прорадянський соцтабір. При цьому Федеративна Народна Республіка Югославія раніше брала участь у опікується НАТО «Балканському пакт безпеки», причому разом з членами НАТО Грецією і Туреччиною.
Хрущов і Брежнєв, як їм здавалося, зуміли встановити досить дружні особисті взаємини з Тіто, але і це не допомогло.
Деяния Никиты-чудотворца. Часть 3. Хрущёв и «неприсоединившиеся»
Хрущов обходив маршала Тіто як тільки міг — разом на полюванні в Біловезькій пущі
Белград не вступив в Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ), в Організацію Варшавського договору. До того ж маршал регулярно вперто відмовляв Москві у її проханнях тимчасово надати СРСР і Варшавського договору військово-морські бази в Спліті, Барі або Задарі. Так сталося в період Суецького (1956) і Карибського (1962) криз, а також під час арабо-ізраїльських війн 1967 і 1973 років.
Югославія і пішла далі, коли засуджувала вторгнення радянських військ і військ союзників в Угорщину (1956 р.), Чехословаччину (1968) і Афганістан (1979). З Белграда не соромилися провокувати військові ексцеси на кордоні з Болгарією, звинувачуючи її у збереженні «великоболгарских» домагань на югославську Македонію.
Дійшло до того, що керівництво ФНРЮ анітрохи не бентежило підтримання дипломатичних відносин і щільних економічних зв’язків з режимом Пол Пота в Кампучії-Камбоджі. Нарешті, Тіто особисто відстоював необхідність підтримувати щось на кшталт «холодного миру» з піночетівським режимом в Чилі через те, що не хотів розривати договір з США. Він був укладений ще в 1951 році і називався дуже характерно: «Про взаємне забезпечення безпеки».
Тим часом Белградське міжурядову нараду Югославії, Індії, Єгипту, Індонезії та Гани у вересні 1961 року проголосили створення Руху неприєднання. Протягом наступних 25 років до нього примкнули переважна більшість країн, що розвиваються, в тому числі і багато країн, тільки що перестали бути колоніями. Багато рішень, що приймаються в рамках Руху, з очевидних причин реалізувати було зовсім непросто. Але у фінансовому плані, за рахунок спеціальних пільгових кредитів від іноземних держав чи фінансових структур Заходу, багатьом країнам надавалася часто вагома фінансова допомога.
Деяния Никиты-чудотворца. Часть 3. Хрущёв и «неприсоединившиеся»
Офіційно на перших ролях в частині допомоги були Югославія, Індія і Єгипет, до якого США і європейські країни повернулися обличчям відразу після смерті Гамаля Абдель Насера. При цьому особливо полюбилися були ті країни, які в будь-які періоди були в конфронтації з СРСР, КНР та їх союзниками – наприклад, Пакистан, Судан, Сомалі, Індонезія, Берег Слонової Кістки, Домініканська Республіка, Таїланд, Філіппіни і Оман.
Фактично організаційне оформлення Руху неприєднання в 1961 році спровокував саме радянський лідер микита Хрущов. У той період партійні видання СРСР активно, навіть агресивно критикували нову «ревізіоністську» програму Союзу комуністів Югославії. А Хрущов, явно незадоволений відмовами від Белграда РЕВ і Варшавського договору, наказав включити ще сталінський антиюгославский теза 1948 року в Програму КПРС, затверджену XXII з’їздом КПРС.
Нагадаємо, що цей пункт програми КПРС свідчив: «Ревізіоністи виконують на ділі роль рознощиків буржуазно-реформістської ідеології в комуністичному русі. Ревізіоністи заперечують історичну необхідність соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, керівну роль марксистсько-ленінської партії, підривають основи пролетарського інтернаціоналізму, скочуються до націоналізму. Найбільш повне втілення ідеологія ревізіонізму знайшла в Програмі Союзу комуністів Югославії».
Примітно, що програму югославські комуністи відновили в 1958 році, тобто через 10 років після «сталінського» тези, але Хрущова це анітрохи не збентежило.
Створення Руху неприєднання багато в чому було обумовлено і нещирої позицією, яку на початку 60-х років Хрущов посів щодо Патріса Лумумби. Це був один з найбільш авторитетних політичних діячів Африки, перший президент колишнього бельгійського Конго – головною всеафриканской сировинної «скриньки» і географічно найбільшої країни Африки.
У вересні 1960 р. через інтервенції країн НАТО в Конго П. Лумумба звернувся до СРСР з проханням про направлення в країну радянських військових радників і військово-технічної допомоги. Проте Москва зволікала з відповіддю, наслідком чого незабаром став переворот у Кіншасі. Патріс Лумумба був заарештований іноземними найманцями і розстріляний 17 січня 1961 р. Згодом у радянській культурі намагалися відіграти цей «прокол», дали ім’я Лумумби університету Дружби народів, створили йому образ героя, у тому числі в кіно, але історію, на відміну від фільму, тому не перекрутишь.
Деяния Никиты-чудотворца. Часть 3. Хрущёв и «неприсоединившиеся»
Бельгійський історик і політолог Люде де Вітте переконаний, що «СРСР імітував конфронтацію із Заходом в Конго, був байдужий до долі Лумумби та інших лівих націоналістів Конго. Кремль не хотів беззастережно підтримувати Лумумбу, бо він не погодився б на «заміну» бельгійських концесій радянськими. Але поразка конголезького антизахідного руху було нищівним ударом для геополітичних та ідеологічних позицій СРСР, але не для консервативних бюрократів з Кремля, позбавлених бачення перспективи. Так як вони ставилися до Лумумбе і його прихильникам як до мізерними, кон’юнктурним речей».
Не менш нищівним ударом для Москви став розкол міжнародного комуністичного руху на рубежі 50-60-х років минулого сторіччя. Як зазначав керівник антифашистського опору, багаторічний лідер компартії Греції Нікос Захариадис, «внутрішня та зовнішня політика Тіто довела справедливість сталінської позиції щодо титовского ревізіонізму, бо переважна більшість компартій не послідувало за титовцами. Але огульна критика, а потім шельмування Сталіна більшістю його ж соратників на чолі з Хрущовим, що до того ж не було погоджено з зарубіжними соцкраїнами і компартиями, розкололо міжнародний комуністичний рух. Ідеологічно були роззброєні і національно-визвольні організації, збентежені і постколоніальні країни».
Деяния Никиты-чудотворца. Часть 3. Хрущёв и «неприсоединившиеся»
Наслідки такої політики, на думку Н. Захариадиса, були здатні розхитати основи соціалізму і самі правлячі компартії СРСР та інші соціалістичні країни. Тому «публічна критика хрущовської антисталінської лінії з боку Китаю, Албанії і все більшого числа зарубіжних компартій, з одного боку, правильна, але з іншого – вигідна імперіалістам, колонізаторам і ревізіоністам». Чи варто дивуватися, що Кремль не пробачить такого Захариадису? Під тиском Хрущова в квітні 1956 р. він був зміщений з поста глави компартії Греції і невдовзі засланий в Сургут. Там він залишався і в брежнєвський період, там же покінчив життя самогубством у 1973-му…
В ході затяжної полеміки ЦК КПРС до ЦК компартій Китаю та Албанії за тим же питань Мао Цзедун ще в 1962 році спрогнозував Хрущову: «Ви почали з розвінчання Сталіна, а завершіть справа руйнуванням КПРС і СРСР». Так і сталося… Глава тодішньої ради міністрів Албанії Мехмета Шеху заявив у травні 1961 р. про формування спільно з Китаєм блоку компартій, відкидають антисталинизм. Хрущов повідомив про це на XXII з’їзді КПРС в образливій формі: «…те, що Шеху нещодавно вибовкав про блок антирадянських компартій, показує, що Албанія відпрацьовує 30 срібників від імперіалістів».
2 березня 1964 року в албанській столиці Тірані відбулася перша нарада керівників 50 зарубіжних компартій, які розірвали зв’язки з КПРС після антисталінських XX і XXII з’їздів КПРС. Учасники наради відразу переорієнтувалися на КНР і Албанію. Показово, що до 1979 році число таких компартій перевищила 60. Тобто розкол світового комуністичного і національно-визвольних рухів, спровокована тими з’їздами, продовжував посилюватися. І це, безумовно, послаблювало геополітичні позиції СРСР, чим скористалися повною мірою на Заході. Характерно, що більшість прокитайських компартій існує і понині, не в приклад тим «послесталинским», що були створені з подачі Москви, але до кінця горбачовської «перебудови» дружно, за ліченими винятками, пішли в небуття.
У середині 60-х років, незважаючи на те, що Хрущова вже змістили з усіх постів, ситуація «дійшла» до розриву радянсько-албанських відносин, спроб перевороту в Албанії, а також скандального відкликання радянських фахівців з КНР. А потім, як відомо, були військові конфлікти на радянсько-китайському кордоні біля острова Даманського і на озері Жаланашколь. Тим часом в КНР або Албанії стали регулярно, раз на два-три роки, проводитися наради сталінсько-маоїстських компартій і національно-визвольних рухів. Два рази, у переддень 90-річчя і 100-річчя з дня його народження Сталіна, ці наради проходили в південно-албанському місті Сталіна, який встигли двічі «історично» перейменувати в Кучова.
На марксистських форумах зазвичай каменя на камені не залишалося від засудження антисталінської політики Москви, але діставалося критики і Белграду. А в документах цих форумів неодноразово прямо або побічно зазначалося, що політика Хрущова і його «продовжувачів» узгоджена з імперіалістами, будучи націленої на поетапне переродження і потім руйнування соціалізму і компартій, і не тільки в СРСР.
Добре відомо, що з кінця 80-х років Пекін з ряду економічних та геополітичних причин проводить «сверхосторожную» політику щодо закордонних сталінсько-маоїстських компартій і національно-визвольних рухів. Так, остання офіційна інформація про аналогічному, описаним вище, нараді датована ще квітнем 1992 р. Підготовлене Ден Сяопіном і Кім Ір Сеном, воно відбулося в корейському Пхеньяні. Підсумковий документ форуму, заснований на виступі там Кім Ір Сена, націлює на «неминучість відновлення справжнього соціалізму в країнах, де він зазнав тимчасова поразка внаслідок переродження з кінця 1950-х – середини 1960-х партійно-державних структур».
На початку листопада 2017 року в Пекіні відбулася конференція за участю представників КПК, а також майже сорока іноземних марксистсько-ленінських партій і організацій, присвячена 100-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції. Про Хрущова на ній, судячи з опублікованими матеріалами, не було сказано ні слова.
Автор:Олексій Подымов, Олексій Чичкін