Якось ми з Кузьмичем заговорили про різних видах помешательств

3


Вставай
Якось ми з Кузьмичем заговорили про різних видах помешательств. І він тоді розповів мені цю страшну історію.
Зоя Петрівна припадала Кузьмичу дальньої тіткою. Жінка все життя прожила для себе. Працювала в конторі, перекладала папірці з однієї стопки в іншу. Сходилася з різними чоловіками і всіх чотирьох поховала. Пару раз була вагітна, але, то чоловік недолугий, то спина від непосильної сидячого способу життя хворіла, загалом, робила аборти. А потім, коли кинулася, більше не змогла мати дітей, побивалася так, що церква бігала — каялася.
Четвертий чоловік, хоч і старий, але був забезпечений, добра нажив чимало, а народити вона йому ніяк не могла, та й одружуватися з нею йому діти старші забороняли. Так він і помер раптово, а Зої нічого не дісталося. Їй вже йшов четвертий десяток, а мужики п’ятої дорогою обходили – боялися. І тоді Зоя стала думати про свою старість. А тут треба ж сусід не розрахував сили, забив свою дружину на смерть. Його в тюрму, а дітей в дитбудинок. Ось і прихопила Зоя молодшеньку Ніночку для себе.
Ніні йшов другий рік, але дівчинка вже була розумною, самостійної не по роках. Зоя Петрівна була дуже задоволена ситуації. Адже з дитбудинку дитя брати ризиковано, мало які там гени прокинутися. А тут сусіди свої, знаєш людей, мати Ніни була забитою тихою жінкою, а батько тільки по п’яні лютував і то не завжди.
Нинулю полюбила вся ближня і дальня рідня. Красива дівчинка виросла, женихи так і вилися навколо неї. Та й на характер вона зросла поступливою, скромною, працьовитою. Навіть багаті до неї сваталися. Але Зоя Петрівна всі брюзжала, цей худий, той косою, там свекруха негожая. Та й Нинулю вичитувала, ти подивися на себе, придане пару старих трусів і торбинка. Прийдеш в сім’ю чоловіка, і будуть змушувати всі їх прати труси і ноги ім цілувати перед сном. Мовляв, взяли сирітку, дочка кримінальника, сестру вихованців дитбудинку. Це я тебе не попрекну, з пелюшок підняла, а люди чужі, ой, які лихі й гнилі бувають. Я то знаю, я життя прожила. А ти слухай.
Вчителька хімії так хотіла, щоб Ніна вступила до медінституту, у неї навички були. Розумна, уважна, турботлива. Так Зоя Петрівна побоялася занадто далеко дочка відправляти, все бурчала:
— В інститут та з нашим рилом? Ти подивися на себе, скільки я просила Аллу Геннадьевну російська твій підтягнути. Так вона з поваги до мене, четвірку малювала, через п’ятірку. В медінститут йти вступати – тільки ганьбитися. Он є курси медсестер, туди хоча б вступити, хоча туди…І то не факт.
У підсумку Ніна стала медсестрою і старою дівою на додачу. Не встигла Ніна закінчити коледж, як Зоя Петрівна стала хворіти з кожного приводу. Про своє бронхіті вона розповідала, як про дуже жахливої хвороби, що заважає їй жити. І так глибоко хрипіла на людях, що навіть обличчя краснело. А Ніночка бігала і крутилася біля матері з гірчичниками і черговий мікстурою. Ми — то всі розуміли, що це симулянство, ось тільки коли намагалися відкрити очі Ніни, вона дуже оскорблялась. Адже мати вирвала її з рук страшного дитбудинку!
Як до Зої Петрівні не прийдеш, то бачили її за черговий процедурою. То ніжки в тазику з травами парить, то тіло її обтирають спеціальною маззю. Це ж бронхіт! Така важка хвороба! Ціла поличка була всіяна таблетками і мікстурами від бронхіту і від інших схожих захворювань. Інструкції суворо дотримувалися. Один раз я застав Ніну, яка в ажіотажі крутилася на кухні, намагаючись скоріше начистити картоплю. Виявляється, мати прийняла таблетки, і вони забули, в інструкції написано, що після прийняття через дві години бажано поїсти. Це для інших бажано, а для Зої Петрівни — обов’язково, вона ж старенька, вся хвора, у неї високий ризик побічних хвороб.
Я кілька разів намагався достукатися до совісті Зої, але марно, вже дуже вона любила. Мати продовжувала і далі нещадно експлуатувати дочка. Після я намагався достукатися хоча б до розуму Зої, раз на дочку плювати, то про своє здоров’я задуматися варто. Приймати стільки таблеток і мікстур шкідливо адже. Але Зоя ображалася, дуже солодка роль хворий жертви, а ось рідні – сволота, — не розуміють. Ця роль мабуть настільки солодка, що начисто відбиває голос розуму. А може це на мозок вже стали позначатися побічні впливу медикаментів. Незабаром бронхіт перейшов в астму, додалися проблеми з серцем і з усіма органами. Зоя Петрівна отримала заслужену інвалідність.
Болі і хрипи вже не могли зняти звичні ліки, просто організм звик і не реагував. А адже я про це попереджав, радив зайнятися спортом, загартовуванням, але це ж їй самій треба ворушитися. Простіше було лежати і відкривати рот черговий диво-таблетку і сподіватися, що вона допоможе. Всі гроші стали йти на лікування Зої Петрівни, незабаром Ніна загрузла в боргах. Молода жінка ходила в обносках і згорбилася мов старенька. Всі розмови Ніни зводилися про хворобу матері і де дістати ще гроші, адже вийшло нове ліки, варто правда дорого, але воно ж може допомогти! Зої Петрівні і сімдесяти не було, як Ніна вже годувала її з ложечки і витирала попу.
Іноді Зоя лягала в лікарню, а звідти вона швидко виписувалася під розписку, страждаючи від незручної ліжка і черствості лікарів. Поки не було дочки, мати цілком могла їсти сама, навіть спускалася з п’ятого поверху, щоб прогулятися з сусідкою до магазину. А коли з’являлася дочка, тут же ставала немічною. Я попереджав Зою, що ці ігри і стогони добром не закінчаться. Ніна забула, коли останній раз брала відпустку для себе, завжди йшла по догляду за матір’ю. Забула коли висипалася, адже Зоя вдень могла виспатися поки дочка на роботі, а вночі безперервно стогнати і вопеть, яка вона нещасна хвора.
Загалом, Ніна попала під машину, то в тумані не помітила, то так поспішала перейти дорогу, поки не закрилася аптека. Вини водія в тому не було. Поховали її родичі за свій рахунок. А Зоя відмовлялася вірити в те, що донька померла, кричала, щоб відкрили труну, що це неправда! Не могла Ніна її кинути! Не сміє вона так з матір’ю надходити! Будинок відібрали кредитори, а Зою визначили в стардом. Ось там — то вона і хильнула горя.
Стардом розташовувався поруч з кладовищем. Догляду не було ніякого, і хронічно лежача Зоя Петрівна тут же перетворилася на ходячу. Ось тоді вона і помутилась розумом остаточно. Кузьмичу постійно дзвонили з стардома і з міліції через витівки Зої Петрівни. А ці витівки були страшними. Ледь поївши, бабуся дріботіла швидкими кроками на кладовищі. Прибігала на могилу доньки і буквально, розхитувала і рвала огорожу і кричала в істериці:
— Вставай! Вставай! Не сміти лежати, поки мати хворіє! Знаєш, доню, як наді мною тут знущаються, як я тут страждаю. Як же ти можеш лежати і прохолоджуватися, коли мені тут так погано, навіть ліки не дають, тиск не міряють! І знаєш нелюди, як погано годують, а мені ж посилене харчування потрібно. Вставай, давай, пожартували і вистачить, вставай доню, заклинаю тебе! Вставай!
Одного разу вночі вона знову втекла на цвинтар і спробувала розрити могилу доньки. Її перевели в інший стардом — для психічно хворих, яких насильно прив’язували. Ніхто з рідних не хотів її відвідувати. Зоя вивергала страшними прокльонами і кликала Ніну, і на повному серйозі просила розрити могилу дочки і привести її сюди. Адже не сміє донька може померти і кинути матір.
Одного разу вночі Кузьмичу приснився сон, чи це була дійсність. За двором стояла Ніна, тільки вже не згорблена і навіть помолодшала. Вона сказала, що мама сьогодні помре, і у неї — одне прохання, поховати її на іншому кладовищі.
В той день Зоя Петрівна дійсно померла. І Кузьмич сам розпорядився, щоб Зою поховали на іншому кладовищі, а не по сусідству з дочкою, як наполегливо хотіла сама покійна.